17 липня виповнюється 170 років з дня народження видатного вченого і мандрівника Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая. Ще за життя Миклухо-Маклай був по праву визнаний класиком світової науки. На його думку зважали уряди багатьох держав, провідні наукові товариства (передусім географічні) розвинених країн світу вважали за честь обрати його своїм членом.
Миколу Миколайовича Миклухо-Маклая недаремно називали лицарем гуманізму. Адже він довів спорідненість і рівність людських рас, передбачив крах колоніальної системи, висунув ідею створення міжнародних організацій на кшталт ООН і ЮНЕСКО, склав проект Декларації прав людини, мріяв про Папуаський союз (і ця мрія збулася). Надаремно в 1996 році ЮНЕСКО назвала вченого Людиною Світу.
Ми горді тим, що доля видатного вченого-енциклопедиста тісно пов’язана з Україною, і сам Микола Миколайович ніколи не цурався України, землі своїх предків.
Біля 50 років родина великого вченого проживала на Малинщині. Його мати Катерина Семенівна після смерті чоловіка через матеріальну скруту не мала можливості жити в Петербурзі і допомагати дітям, яких в сім’ї було п’ятеро. Тому її брат – Сергій Семенович Беккер, що проживав у Києві, протягом кількох років уважно слідкував за оголошеннями в газетах і виїздив на місце, оглядаючи помістя, виставлені на продаж.
Так ось у серпні 1873 році за порадою Сергія Семеновича його сестра купила помістя збіднілого старовинного роду князів Щербатових, яке нараховувало 1200 десятин (біля 13 кв.км.) орної землі і лісів у навколишніх селах (Малинівка, Головки, Щербатівка, Селище, Гамарня, Пиріжки) і частину самого міста Малина. Центральна садиба складалася з дерев’яного будинку та господарських споруд.
Перші роки перебування в Малині для родини Миклух були дуже складними. Маєток був вкрай занедбаним і приносив не прибуток, а збитки. Головне багатство маєтку становили древні дубові ліси. С.С. Беккер, що переїхав до маєтку з метою допомоги сестрі налагодити економіку господарства, прагнув знайти підрядчиків, які вирубають частину цих лісів, продати чи здати в оренду кілька земельних ділянок і на виручені гроші розрахуватися з боргами, своєчасно вносити платіж Щербатовим, відремонтувати господарський будинок та здійснити деякі інші покращення. Однак в серпні 1874 року Сергій Семенович раптово помер в київському готелі.
Катерина Семенівна і її донька Ольга опинилися у складному становищі. Не маючи ніякого уявлення про те, як управляти маєтком, вдова діяла невдало, її обдурювати приказчики і боржники і, щоб відправити черговий платіж Щербатову, вона, не розрахувавшись по старих позиках, взяла нову велику позику в банку. На довершення всього влітку і восени сталася велика засуха. Через відсутність кормів почала вмирати худоба. Внаслідок маловоддя зупинився млин на загаті і мельник не зміг внести орендну плату. Справедливо нарікаючи на неврожай, селяни відмовилися платити за оренду землі.
Катерина Семенівна викликала з Оренбурга сина Сергія і той, кинувши службу, поселився в Малині, взявши на себе тягар по утриманню маєтку. Він став поступово оволодівати економічними знаннями. Однак ситуація погіршувалася. Ціни на ліс продовжували падати і Сергій не зумів знайти підрядників, які могли б заплатити нормальну ціну. Довелося навіть закласти маєток, але й це не допомогло. 26 березня 1876 року Сергій так оцінив ситуацію: «Просто біда, хоч вовком вий».
На щастя, наприкінці 1880-их років – завдяки росту ринкових цін на деревину і зернові культури – матеріальне становище власників Малина помітно покращилось і Катерина Семенівна почала думати, що не даремно купила цей маєток. Вона розплатилася з більшістю кредиторів і вчасно вносила в банк проценти по закладній. На прибутки від збуту лісу і сільськогосподарської продукції, а також продажу чи передачі в оренду земельних ділянок вдалося значно покращити економічне становище.
Однак саме через економічні негаразди, які тривалий час переслідували родину Миклух, в також материнські переживання за долю Миколи-Миколайовича, який відправився в далеку Нову Гвінею, Катерина Семенівна спочатку ставилася до подорожей видатного мандрівника не дуже позитивно. І лише після повернення Миколи Миколайовича до Петербурга в 1882 році, де громадськість зустріла його як героя, її думка змінилася. І надалі Катерина Семенівна робила все, щоб допомогти своєму синові в його експедиціях, в тому числі і матеріально.
Після повернення з Нової Гвінеї в Росію весною 1886 року вчений за будь-яку ціну мріяв зустрітися з рідними. Відправивши свої колекції до Петербурга, Миклухо-Маклай нарешті зміг вирушити до рідних в Малин. 6 травня 1886 року київська газета «Заря» інформувала своїх читачів: «3 травня до Києва прибув Миклухо-Маклай. Пробувши в Києві 2 дні, він вчора відправився навістити свого брата, мирового суддю, в м. Малин».
Тут його вже давно з нетерпінням чекала вся велика родина. Проте і в Малині вчений не міг дозволити собі відпочити, використовуючи кожну хвилину для роботи. У затишній маминій оселі Микола Миколайович впорядковував архіви, напружено працював над статтями, листувався зі своїми численними кореспондентами. Сюди приїздили його друзі, вчені, журналісти, художники.
Як розповідає письменниця Л.Тинянова у своїй повісті «Друг з далечини», «Микола Миколайовича розмістили в найдальшій кімнаті, яка звалась «бібліотекою», тому що в ній стояла полиця з книгами батька – Миколи Ілліча. Тут було спокійно і просторо. Залізне ліжко, два стільці, великий дерев’яний стіл, що заміняв письмовий. Він жив, оточений турботою сім’ї, і давно вже не почував себе так чудово».
Пізніше брат вченого, Михайло Миколайович, згадував: «Вечорами вся сім’я збиралась в нього в кімнаті і слухала жваві, яскраві розповіді про мандрівки. Говорив він завжди із захопленням, в його розповідях перепліталися і події раннього дитинства, і студентства, і життя в тропічних країнах». Та найголовнішим завданням вченого було, як зазначається в автобіографії мандрівника, «приступити до надрукування своїх «Подорожей». Робота була не з легких. Доводилося, поряд з літературною правкою, здійснювати переклад, оскільки чимало щоденників і заміток було написано іноземними мовами (Миклухо-Маклай знав їх 17!). Як би там не було, редакційну підготовку 1-го тому «Подорожей» мандрівника було закінчено саме в Малині».
Попри величезну зайнятість, Миклухо-Маклай знаходив час для ознайомлення з життям місцевих жителів. За переказами старожилів, він вивчав побут, звичаї, традиції поліщуків. Захоплювався весняними хороводами, зокрема веснянками, купальськими іграми, які організовувала місцева молодь на річці Ірші. Вчений цікавився походженням древлян, їх історією, найдавнішою дольодовиковою рослиною – азалією понтійською, яка збереглася лише на Поліссі і росла в навколишніх лісах Малина. Він виїздив у сусідні села, вивчаючи антропологічну будову поліщуків. Особливо частим гостем Микола Миколайович був у селі Пинязевичі, де проживав батько дружини його брата полковник Василь Петрович Маслов. Ще в 20–30-ті роки ХХ ст. за спогадами місцевих жителів в Пинязевичах ріс сад з екзотичним деревами, які, скоріше всього, були вирощені з насіння, які привіз видатний вчений.
Як і скрізь в подорожах, Миклухо-Маклай старався відобразити побачене в малюнках. На жаль, до нас дійшло лише кілька малюнків родового помешкання. Нині вони зберігаються в Австралії .
За спогадами відомого польського письменника Я.Івашкевича, який під час навчання у 4-ій Київській гімназії потоваришував з Юрієм Миклухою (сином Сергія) і часто приїздив в гості до Малина на початку ХХ ст., у родинному будинку Миклух залишилися деякі речі, що нагадували про великого вченого. Я.Івашкевич пише, що « їх було небагато, знаходилися вони в глибині будинку, в останній кімнаті, яка була бібліотекою і одночасно спальнею молодшого брата Юрія, кульгавого привабливого Дмитра. У цій кімнаті можна було побачити рідкісний екземпляр райської птиці з гори Мороб, єдиної, яку Микола Миколайович залишив для себе. Інші колекції він передав музеям в Сіднеї та Петербурзі. В будинку знаходилося кілька документів і чернеток листів, які зберігалися в особливому портфелі з коричневої шкіри. Серед них була відома гнівна депеша Бісмарку, в якій Микола Миколайович заявляв, що жителі північного узбережжя Нової Гвінеї протестують проти приєднання їх до Німецької імперії. Серед цих документів знаходилася річ, надзвичайно рідкісна в ті часи, і тому мені запам’яталася: фотографія останньої сторінки прохання, поданого вченим імператору Олександру III, на якому той накреслив лаконічний вирок, що поховав всі надії Миколи Миколайовича на створення ідеального колоніального товариства, яке б не насаджуючи християнства і не споюючи, на ділі турбувалося б про щастя улюблених ним папуасів».
Малинський маєток після смерті Катерини Семенівни оцінювався в 200 тис. рублів. Особливу цінність мав парк, у якому було багато рідкісних дерев віком 500 – 600 років. За її заповітом маєток був розподілений між спадкоємцями на 5 частин.
Старший син Катерини Семенівни – Сергій – працював мировим суддею Радомишльського повіту, був активним членом Київського юридичного товариства. Підтримував дружні зв’язки з багатьма відомими громадськими діячами та київськими юристами. Про ділову співпрацю з С.Миклухою знаходимо численні згадки в «Щоденнику» відомого українського ученого-криміналіста О.Кістяківського. Як чесний і непідкупний чиновник, Сергій Миколайович користувався великою повагою серед місцевого населення. Допомагав своїй матері в управлінні господарством і був, по суті, її правою рукою. Помер в 1895 році і похований в Малині.
У 1897 році в Малин переїхав на постійне проживання наймолодший син Катерини Семенівни – Михайло Миколайович. Він був одним з найближчих до Миколи Миколайовича людей, не дивлячись на значну різницю у віці. Микола Миколайович справедливо вважав, що хоча він і перебував далеко, проте відіграв свою позитивну роль у формуванні характеру Михайла. Питаннями до молодшого брата, думками, що відносяться головним чином до навчання, виховання людських якостей, наповнені листи до Михайла 70-их років: «Вчись всім мовам, яким лише можеш; згодяться дуже. Не забувай пропозиції моєї – стати гірничим інженером чи чимось іншим, до чого в тебе є потреба».
Михайло Миколайович закінчив Санкт-Петербурзький гірничий інститут. Під час навчання мав тісні зв’язки з народовольцями, зокрема Софією Перовською. Просився в загін метальників бомб для вбивства царя Олександра II, але Софія Перовська не підтримала його кандидатуру. Пізніше Михайло Миколайович згадував, що вона пояснювала це його м’яким характером.
Михайло Миколайович взяв участь в роботі по створенню Російської геологічної бібліотеки. 7 років він працював в Музеї гірничого інституту та Геологічного комітету. Михайлу Миколайовичу належить розвідка і опис місця знаходження каоліну в Київській губернії (в районі м.Умані), необхідного для виробництва алюмінію.
На початку ХХ ст. Михайло Миклуха добудував занедбаний маєток князів Щербатових у селі Гамарня, який став місцем його постійного проживання. У 1931 році у Гамарню було переведено Білокоровицький лісний технікум, який розмістився в маєтку Михайла Миколайовича. І нині ці приміщення використовуються як навчальний корпус Малинського лісотехнічного коледжу та музей М.М.Миклухо-Маклая.
Сергій та Михайло Миклухи активно зайнялися підприємницькою діяльністю. Український історик Т.Лазанська у дослідженні «Історія підприємництва на Україні» відносить Миклухів до числа відомих українців-підприємців дворянського походження, поряд з Родзянками, Трубецькими, Долгорукими, Ханенками, Завойками, Родзянками. Брати Миклухи мали у своїй власності пароводяний млин, шкіряний та цегельний заводи. З метою збуту виробленої продукції у Києві Михайло мав контору в будинку дружини на нинішній вулиці Саксаганського, 60.
У 1905 році Михайло Миколайович збудував два деревообробних заводи – у Щербатівці та Гамарні.
Миклухо-Маклаї активно займалися благодійною діяльністю. Без перебільшення можна сказати, що всі громадські споруди в Малині наприкінці XIX – на початку XX ст. були збудовані за їх сприяння. Михайло Миколайович стає активним членом новоствореного земства, матеріально допомагає жителям містечка, які постраждали внаслідок страшної пожежі у 1905 році, виділяє землю для розширення міського ринку, купує будівельний матеріал для будинку Малинської пожежної частини. За заслуги у створенні Малинської пожежної частини був удостоєний звання її почесного члена.
Зоною особливої уваги Миклух були освітні заклади Малинщини. У 1910 році Михайло Миколайович пожертвував 1402 кв. сажені землі під будівництво церковно-приходської школи. 1915 року Малинське народне училище реорганізоване у міністерське вище початкове училище. За благодійну допомогу Михайла Миколайовича обрали його почесним членом.
Брати Миклухи придбали кілька будинків в різних куточках Малина. Зусиллями Сергія і Михайла Миклух було добудовано і осучаснено родовий маєток, який став справжньою окрасою міста. Як писав у своїх спогадах Я.Івашкевич: «Будинок мого товариша був найбільш визначним сільським будинком з усіх побачених мною в житті. Це було житло з надзвичайно високими кімнатами, колосальними одвірками, величезними вікнами і повною відсутністю затишку. В їдальні знаходився громіздкий середньовічний камін із залізним навісом, стояли стіл і стільці, в салоні – невелике піаніно і стільчик, а в спальнях – залізні ліжка і письмові прилади замість нічних столиків. В цьому великому будинку жив мій приятель з двома братами (автор – Сергієм і Дмитром). Вони давно стали сиротами (авт. – їх батько Сергій помер в 1895 році). Майновими і домашніми справами дітей опікувалася стара няня Дарія Михайлівна».
На жаль, в тяжкому 1918 році, коли влада в місті переходила з рук в руки кілька разів, бібліотека Миклухо-Маклаїв, що знаходилася в родинному будинку, майже повністю згоріла під час пожежі. Загинув і Юрій разом з дружиною після свого повернення в Малин. Він повернувся в родинний маєток після закінчення Першої світової війни, на яку пішов добровольцем.
Всі інші члени родини Миклухо-Маклаїв виїхали з Малина до Києва та Петрограда. Тому в другій половині 20-их років ХХ ст. в їх родинному будинку за рішенням уряду України було відкрито педагогічний технікум, пізніше – штаб військової частини. На жаль, в роки Другої світової війни маєток майже повністю був зруйнований німецькою авіацією і в 70-ті роки знесений.
У 1986 році, в дні святкування 140-річниці з дня народження вченого-енциклопедиста, у Малині споруджено пам’ятник М.М.Миклухо-Маклаю, на той час єдиний у світі. Автором пам’ятника є наш земляк, уродженець с.Горинь скульптор П.І.Степаков.
Нарешті, 25 лютого 2015 року за співпраці колективу Малинського лісотехнічного коледжу і родини меценатів Н.П. та О.І. Миклухо-Маклаїв у цокольному приміщенні історичної будівлі родини Миклухо-Маклаїв у с.Гамарня було відкрито музей М.М. Миклухо-Маклая. Автором архітектурно-художньої концепції музею став заслужений діяч мистецтв України, член національної спілки художників України Б.С.Дєдов.
Родина Миклухо-Маклаїв стала невід’ємною частиною історії нашого краю, присвятивши людям свою працю і творчість. Вони ніколи не прагнули до слави, до отримання нагород і звань. Все, чим займалися Миклухо-Маклаї в житті, робилося заради процвітання Батьківщини.
В. Тимошенко, текст
І.Башинський, малюнок
Аудіотур “Спадщина родини Миклух” на izi.TRAVEL
