Війна і доля однієї родини

Друга світова війна своїм чорним крилом доторкнулася майже до кожної української родини, майже з кожної сім’ї забрала чиєсь життя. Трагізм людських доль тих часів сприймається ще гостріше коли слухаєш розповіді знайомих людей.

Жителька с. Пристанційного Малинського району Житомирської області Мойсієнко Марія Іванівна втратила за роки війни чотирьох близьких людей – батька і трьох братів.
Батько помер від хвороб та злиденного життя в 1942 році, а три брати воювали на фронтах Другої світової війни доки не поклали там свої голови.
Першим на війну 30 червня 1941 року у 25 річному віці пішов найстарший брат Микола, залишивши вдома дружину та двоє малолітніх дітей. Воював Микола у різних військових підрозділах та на різних посадах. Останні посади – помічник, виконуючий обов’язки командира шабельного взводу 7-ї гвардійської кавалерійської Житомирської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії.
У боях за Київ у листопаді 1943 року отримав тяжке поранення в голову після якого мав право не йти на фронт але приїхавши після лікування додому заявив матері Теклі Федорівні, що буде воювати і далі, доки не дійде до Берліна. Материнське серце краяв біль за сина та гнітила тривога на душі проте зупинити його вона не могла.
Не зупинило його прагнення дійти до Берліна і друге поранення в обидві ноги в 1944 році. В листі з госпіталю він заспокоював матір і з оптимізмом писав, що рани у нього зажили як у їхнього домашнього Сірка і він цими ногами ще дійде до Берліна.
Готуючи цю статтю, я мимоволі і неодноразово задумувався, що могло спонукати звичайного сільського молодого чоловіка, у якого вдома були дружина та двоє малолітніх дітей, рватися на фронт після двох тяжких поранень.
Мабуть головні причини були ті ж, що і в лейтенанта-артилериста Петрова В.С., уродженця Запорізької області, який в боях за м. Київ втратив обидві руки але добився дозволу від самого Й. Сталіна продовжити службу в армії і закінчив війну двічі Героєм Радянського Союзу, а після війни дослужився до генерал-полковника.
Мабуть такі ж причини спонукали льотчика Драченка І.Г., уродженця Черкаської області, після втрати ока продовжити літати і безстрашно воювати, ставши при цьому Героєм Радянського Союзу і кавалером трьох орденів Слави.
А причини ці, на мій погляд, наступні: надзвичайна мужність, відвага і стійкість, високе почуття відповідальності за виконання військового обов’язку, що характерно для українських воїнів різних епох і поколінь.
За мужність і відвагу, проявлені в боях з фашистськими загарбниками, гвардії старшина Філоненко М.І. був нагороджений медаллю «За відвагу» та посмертно орденом Слави 3-го ступеня.
Медаль він отримав за те, що в бою 20.09.1944 при відбитті контратаки противника підпустив ворожих солдат на близьку відстань і закидав їх гранатами, знищивши при цьому 10-х.
Орденом Слави він був нагороджений за вміле керівництво шабельним взводом, а також за особисту мужність та відвагу під час бою у Верхній Сілезії (Німеччина) на лівому березі р.Одер 05.02.1945. Під час цього бою знищив 4 солдат противника і, незважаючи на поранення, продовжував керувати взводом. Однак на слідуючий день помер від ран. Не вдалося герою здійснити те, до чого він прагнув майже 4 роки у жорстоких, кровопролитних боях – дійти до Берліна.
Про місце загибелі Миколи Івановича та його нагороди мені вдалося дізнатися через архів міністерства оборони Росії (веб-сайти ОБД «Мемориал»
та «Подвиг народа») про що і повідомив його дочку Любов Миколаївну та сестру Марію Іванівну в кінці 2013 року. З січня 2014 року дочка щомісячно отримувала доплату до пенсії за нагороди батька як інвалід з дитинства, доки не відійшла в інший світ в грудні 2015 року.
Через Міністерство оборони Росії була зроблена спроба вирішити питання щодо вручення ордена батька дочці однак не вдалося цього досягти.
Але повернімося в буремні роки війни. Середній брат Володимир пішов на фронт теж у 1941 році, у 22 річному віці, залишивши вдома дружину та зовсім ще маленького сина. Листи від нього приходили рідко однак в січні 1944 року приїхав у рідне село в короткотермінову відпустку з госпіталю з Києва, де проходив лікування після поранення, отриманого в боях за визволення Києва.
Коли він зійшов з поїзда на своїй станції Чоповичі то побачив на пероні маму, брата Миколу та інших родичів, які, як потім вияснилося, проводжали в Київ Миколу для продовження військової служби після відпустки.
Мабуть сам Господь організував цю зустріч братів після тривалої розлуки, таку несподівану і разом з тим таку короткочасну, щоб вони обнялися і попрощалися перед тим як розстатися вже навік.
Через нетривалий час після завершення відпустки Володимира прийшло повідомлення, що він пропав безвісти. Пошуки місця його загибелі результатів поки що не дали, хоч дещо встановити вдалося: у Псковській області в с. Шарепіно (Росія) серед імен похованих у братській могилі воїнів числиться його однофамілець, навіть рік народження співпадає. Проте для остаточного висновку потрібно провести ще багато копіткої та тривалої роботи.
Черга боронити Батьківщину до наймолодшого брата Степана прийшла разом із радянськими військами, які в листопаді 1943 року визволили село від німецьких окупантів. 18 річним юнаком він був мобілізований польовим військкоматом до лав Червоної Армії і згодом пропав безвісти. Жодної звістки від нього не надійшло. Пошуки теж результатів не дали.
Розповідаючи про трьох загиблих братів, не можу не розповісти про їх матір Теклю Федорівну. Вона народила 11 дітей однак крім загиблих на війні синів вона втратила ще четверо дітей у малолітньому віці. Близнятка Ганнуся і Василько померли у дворічному віці, донечка Марійка померла у 5 років (на честь її назвали найменшу доньку – Мойсієнко М. І.), а синок Петрик помер у 14 річному віці вже після війни. Бідувати Теклі Федорівні прийшлося дуже багато.
Я згадую цю низеньку і худеньку бабусю (жили по сусідству) і дивуюся як вона змогла винести на своїх плечах стільки труднощів, а в серці стільки болі.
В грудні 1943 року, коли німецькі війська знову зайняли село, намагаючись розвинути наступ на Київ, вона з 5 малолітніми дітьми втікла в с. Лісна Колона у своєму районі. Там же стало відомо, що її хата згоріла. Так і почалися поневіряння по чужих хатах. Та й то добре було, що світ не без добрих людей.
Під час перебування в с. Барвінки в одній хаті з ними знаходилася група розвідників Червоної Армії. На прохання старшого групи Текля Федорівна заплітала у кіску донечці Марійці записку з якоюсь інформацією, давала горщик з їжею і та йшла до знайомої бабусі Федори в сусіднє село Загребля, де знаходилися німецькі війська, нібито для передачі їжі. Біля в’їзду в село був поліцейський пост. Поліцейські ретельно обшукували Марійку але не здогадувалися розплести кіску. Бабуся Федора забирала записку, а заодно заплітала в кіску свою записку. Так повторялося декілька раз.
Після повторного звільнення станції Чоповичі від фашистів Текля Федорівна повернулася в рідне село. Сільська рада виділила їй не зайняту хату хоч і не зовсім придатну для проживання.
З часом племінник покійного чоловіка Теклі Федорівни Михайло, який проживав у Києві, порадив їй, як матері трьох загиблих на війні синів, звернутися до керівництва республіки з проханням побудувати її сім’ї власний будинок.
Михайло не був впливовою людиною але допоміг їй потрапити на прийом особисто до голови Ради Міністрів України Хрущова М.С.
Проста сільська жінка дуже хвилювалася перед такою зустріччю. Страху додавало те, що до кабінету Хрущова М.С. її супроводжувало двоє чоловіків у військовій формі. Однак вона дещо заспокоїлася коли він дуже ввічливо запропонував їй присісти. Ще легше стало на душі коли на її пропозицію ознайомитися з документами він зауважив, що документи йому не потрібні і вона сама розповість про свої проблеми.
Після візиту Теклі Федорівни до Хрущова М.С. дуже швидко були завезені лісоматеріали та розпочалося будівництво хати. Однак через деякий час лісоматеріали закінчилися і будівництво припинилося. Неодноразові звертання до голови місцевого колгоспу «Прапор соціалізму» нічого не дали бо він не дбав про людей.
Вже маючи певний досвід, Текля Федорівна наважилася знову поїхати на прийом до Хрущова М.С. Проте на цей раз її прийняв хтось із його заступників (прізвища вона не запам’ятала). І знову історія повторилася так само: закінчилися лісоматеріали і припинилося будівництво. Не витерпівши такого знущання, Текля Федорівна втретє поїхала до Києва. На цей раз їй знову вдалося потрапити на прийом до Хрущова М.С. Почувши розповідь Теклі Федорівни він дуже розлютився і при ній зателефонував комусь із керівників Житомирської області. Говорив, а вірніше кричав, комусь погрожуючи в телефонну трубку, він недовго і пообіцяв Теклі Федорівни, що будівництво найближчим часом буде завершено.
Так і сталося. Доки Текля Федорівна добралася додому з Києва біля її нової хати, немов у казці, вже розвантажувалася машина з лісоматеріалами. Через недовгий час будівництво завершилося.
Важке життя було у Теклі Федорівни у післявоєнні роки. Але все ж вона одна зуміла поставити на ноги четверо дочок. Всіх видала заміж. Померла на 87 році життя.
Ось така невигадана історія склалася з того, що розповіла про свою родину Мойсієнко М.І. із с. Пристанційного на Житомирщині та із того, що мені вдалося зробити (на жаль далеко не все) заради світлої пам’яті її полеглих братів.
Мені залишається лише додати, що дочка загиблого воїна Філоненка М.І. Любов Миколаїна має дочку та внука, а сама Мойсієнко М.І. має 2 дітей, 4 онуків, 7 правнуків. Одна правнучка недавно вийшла заміж. Хочеться сподіватися що всі вони пам’ятатимуть про своїх героїчних прадідів і передаватимуть цю пам’ять наступним поколінням.

Борис Дученко
член ВГО «Закінчимо війну»
м. Київ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Сайт створений за ініціативою Малинського міського краєзнавчого музею