Термін «діаспора» означає дисперсне (розсіяне) або компактне проживання великої чи малої частини народу поза межами своїх етнічних земель. Діаспори як форми і види групової та індивідуальної еміграції розпочали створюватись переважно внаслідок вимушеного переселення певної частини народу з його материнських земель. Зумовлюється вимушена еміграція, як правило, політичними, економічними та соціальними факторами, а в окремих випадках — і кліматично-природними катаклізмами.
Дослідники визначають чотири хвилі переселенського руху в історії української еміграції. Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Виїздили українці переважно до Аргентини, Австралії, Бразилії, Канади, США, Нової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — і національний гніт з боку російської імперії. У літературі цю хвилю називають «трудовою еміграцією». Загалом це було «перекачування робочої сили», де шукати кращої долі йшли переважно молоді, самотні чоловіки, бідні та неписьменні. Вони швидко осідали на нових землях, обзаводились сім’ями, ставали громадянами тих країн, в які потрапляли, хоча все життя сумували за Батьківщиною.
Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з’єднань. Вони виїздили до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади. На відміну від першої друга хвиля еміграції мала значний інтелектуальний потенціал, тим більше, що у її складі виявилися відомі українські письменники, публіцисти, культурно-освітні та наукові діячі.
Третя хвиля еміграції викликана головним чином політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в Канаді, США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції. Політична українська еміграція увібрала в себе в основному людей освічених, свідомих. Це були вихідці з міст, містечок та сіл. Аналіз соціального складу української еміграції цього періоду дозволяє виділити їх найхарактерніші риси: українська еміграція, переконавшись в антигуманній суті радянського режиму, продемонструвала перед світом рішучий протест проти постулатів радянської системи. Тим самим вона продовжувала боротьбу проти тоталітаризму в СРСР, у тому числі й УРСР. Вся еміграційна діяльність скерована під тим кутом. Таким чином, ми бачимо, що причини для цієї еміграції були дуже серйозними, а її склад був різноманітним, за соціальними, демографічними, політичними чинниками.
І, нарешті, четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію, відповідно до сучасних статистичних даних виїхали від 4,5 до 7 млн. працездатного населення України.
Жителі Малинщини також були і є учасниками еміграційного процесу, який на нашій території мав певні особливості. Учасниками першої хвилі еміграції з Малинщини в основному були євреї, які зуміли накопити певну суму грошей, які необхідно було заплатити на переїзд до Америки та для працевлаштування. Даних про цих людей в нас поки що небагато. В основному, це поодинокі спогади хранителів сімейних традицій, які вони розмістили в інтернеті. Серед них – 12 членів родини Малорацьких, які на початку ХХ століття емігрували з Малина в США. У 1906 році до США перебрався разом з дядьком уродженець Малина Сем Островський – в майбутньому відомий художник Чикаго.
Серед учасників другої хвилі еміграції з Малинщини були переважно активні учасники українського визвольного руху в 1917-1920 роках, землевласники, підприємці, інтелігенція. А саме, родина Билин – відомих землевласників та меценатів з Ворсівки, члени родини Маслових – землевласників з Пинязевичів, які мали родинні зв’язки з Миклухо-Маклаями, технічний директор Малинської паперової фабрики М. Шенздиковський з родиною, Рахель-Янаіт Бен-Цві (Голда Лишанська), в майбутньому дружина президента Ізраїлю Іцхак Бен-Цві та інші.
На жаль, ми поки що досить мало знаємо про переселенців з Малина – учасників третьої хвилі еміграції.
Четверта, трудова хвиля еміграції активно розпочалася на Малинщині з другої половини 80-их років, коли в період перебудови були лібералізовані правила виїзду з країни. Внаслідок цього з території України лише в 1991-1999 роках емігрувало 209765 євреїв. Багато єврейських сімей виїхало з Малинщини. Головними напрямками їх еміграції стали Ізраїль, США та Німеччина.
Після аварії на Чорнобильській АЕС уряд Чехії всіляко сприяв поверненню чехів, зокрема з Малинщини, на свою прадавню Батьківщину. Серед переселенців до Чехії біли десятки сімей з Малина, Малинівки, Гуто-Мар’ятина. Серед них – викладачі Малинської музичної школи Р. Орнст, Й.Пельц та багато інших.
В роки незалежності України, на жаль, продовжується еміграція з Малиншини. Її умовно можна розділити на дві групи. Перша – це люди, які здійснюють зміну проживання на постійній основі.
До іншої групи трудових емігрантів належать особи, що працевлаштувалися за кордоном та працюють відповідно до своїх професійних навиків. Причинами виїзду є кращі умови праці та вища матеріальна винагорода, а також суттєво вищий рівень життя у країні, до якої мігрували. Однак, спостерігаємо двозначність наслідків такого процесу: з одного боку, відсоток людей, які повертаються після закінчення дії контрактів та угод загалом високий, але з іншого – більшість з них, проживши на території батьківщини певний час, знову їдуть працювати за кордон.
Ми накреслили лише певні пунктири історії малинської діаспори. Хотілося б більше почути про їх життя від самих емігрантів, адже вони є частинкою життєпису нашого краю. Багато з них стали гордістю Малинщини.
Чи характерне для емігрантів почуття ностальгії? Звичайно, так. Особливо коли чують рідну мову та пісні рідного краю. Про це дуже проникливо сказав Петро Маслов (син пинязевицького землевласника Миколи Маслова, двоюрідний брат Миклухо-Маклаїв), який перебував в еміграції в столиці Аргентини Буенос-Айресі у 50-их роках минулого століття. Так ось, у листі до свого вчителя, видатного українського церковного і громадсько-політичного діяча Івана Огієнко (митрополита Ілларіона) він писав: «Для мене особисто немає місця на землі кращого Радомишльського повіту (с.Пинязевичі, нині Українка входило в дореволюційний час до Радомишльського повіту Малинської волості)… Мені дорожче всього на світі наші соснові ліси, наші вільхи, берези, дуби, поля, сипучі піски, річки і болота. Немає в світі місцевості красивішої і милішої деяких місць притоків Тетерева. Ці місця я бачу постійно уві сні».
Література:
1.Головаха Е., Зисельц И., Панова Н., Шульга Н. Эмиграция евреев в контексте общей миграционной ситуации в Украине // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2001. – № 2. – С. 64-89.
2.Листування митрополита Іларіона (Огієнка). – К., 2006. – С. 337.
3.Олексієнко В.П. Малинські музиканти-чехи // Чехи на Волині: Історія і сучасність.- Житомир-Малин, 2001. – С. 92-93.
4. Сичевська З.М. Колоністи на Малинщині // Чехи на Волині: Історія і сучасність. – Житомир-Малин, 2001. – С. 90-91.
5. Ямима Ховав Рахель Янаит Бен-Цви // midrasha.net/rakhel-janait-ben-cvi.
6. Bylina // https://pl.wikipedia.org/wiki/Michał_Bylina.
7. maloratsky-vinitsky.weebly.com.
Автор:
Тимошенко В.І. – кандидат історичних наук, Почесний член Національної спілки краєзнавців України