ЗВІТ Про археологічні дослідження в м.Малині Житомирської обл. в 2015 р.

1В польовому сезоні 2015 р. Житомирською археологічною експедицією на запрошення міської ради м.Малин в межах міста Малин були проведені археологічні дослідження. Метою археологічних пошуків було обстеження відомих та пошук нових археологічних пам`яток, які можуть бути перспективними для досліджень шляхом розкопок та поповнення таким чином фондів малинського краєзнавчого музею експонатами. Пріоритетними при цьому мають бути пам`ятки, які безпосередньо пов`язані із формуванням Малина як міського центру.

Відповідно до поставленого завдання було проведено опрацювання літературних та архівних джерел, виконано археологічне обстеження території міста. Головну увагу було зосереджено навколо городища давньоруського часу по вулиці Городищанській, яке досліджувалось в 1987 р. Б.А.Звіздецьким.

Характеристика проведених робіт та отриманих знахідок

Городище VIII-ІХ ст., давньоруського часу та доби пізнього середньовіччя в м.Малині

Найбільш детальне обстеження городища включаючи масштабні розкопки було проведено Б.А.Звіздецьким в 1987 р. Тому нижче наводимо його авторське викладення обстеження городища. Дослідження 2015 р. проведені Петраускасом А.В. в цілому підтверджують зроблені Звіздецьким Б.А. висновки та суттєво доповнюють його по відношенню до встановлення характеру, площі та датування прилеглого до городища поселення на території профтехучилища.

Регіональне вивчення поселень залишається одним з найважливіших завдань слов’яно-руської археології. За останні десятиліття польові дослідження городищ досить активно проводилися у Придніпров’ї, Північній Буковині й Дніпровському Лівобережжі, тобто в ареалах розселення племен літописних полян, хорватів та сіверян відповідно. На племінній території древлян, яка в давнину обіймала поліські райони сучасної Київщини та Житомирщини, увага вчених сконцентрувалася на вивченні відкритих сільських поселень і курганних некрополів. Нехтування такою інформативною категорією пам’яток, як городища, призвело до того, що в деяких узагальнюючих працях з’явились апріорні твердження, що древляни не мали власних фортець аж до X ст., а інтенсивне фортифікаційне будівництво розпочалося тут лише наприкінці X — початку XI ст. (Гончаров, 1963, с. 310 — 311; Русанова,1973, с. 9).

Однак ще П. М. Третяков, провівши 1940 р. розвідки у деяких поліських районах Правобережжя України, ототожнював деякі відкриті ним городища з ранніми «градами» літописних древлян. Одним з найдавніших він вважав Малинське городище (Третьяков, 1951, с. 64—68). Подібних висновків дійшов й М. П. Кучера після розвідки 1973 р. (Кучера, 1984, с. 24).

З метою перевірки даних попередніх дослідників і одержанні додаткової інформації у 1987 р. загін ІА АН України під керівництвом автора (Б.А.Звіздецький) провів стаціонарні розкопки Малинського городища. Основна мета робіт полягала у визначенні часу виникнення й хронологічних рамок функціонування цього укріплення

Місто Малин, районний центр Житомирської обл., розташоване на берегах р. Ірші, лівого притоку р. Тетерів. Городище знаходиться в 3 км вниз по течії р. Ірші від сучасного міського центру. Укріплення займає мисоподібний виступ лівого корінного берега. Воно овальне у плані, розмірами 55 х 60 м, площею трохи більше 03 га. З усіх боків городище оточене природними перешкодами: глибокими ярами з стрімкими схилами, руслом Ірші. Лише вузенька перемичка у північно-східній частині з’єднує його з плато корінного берега. Оборонний вал захищає городище з напільного північно-східного боку. Зазначимо, що північний відтинок валу значно поступається розмірами східному. Так, зі сходу його висота сягає 2 м при ширині основи 8 — 10 м, а з півночі висота не перевищує 1 м при ширині основи 3 — 6 м. Схили городища з усіх боків досить стрімкі, місцями ескарповані й густо заросли кущами та деревами. Південно-західна стрілка мису підмита повеневими водами Ірші. Висота майданчика городища над рівнем ріки сягає 15 — 20 м. Городище майже по центру перерізане траншеєю шириною 5 — 7 і глибиною 2,5 — 3 м. Траншея проходить майже точно по лінії захід—схід, поділяючи, таким чином, майданчик на дві рівновеликі частини — північну та південну. У північній частині, неподалік в`їзду, добре помітна прямокутна у плані западина, розмірами 7 х 7 м. Ймовірно, це сліди шурфу П. М. Третьякова 1940 р.

Основні об’єми робіт були сконцентровані у південній прирічній частині. Тут закладено розкоп розмірами 4 х 10 м, орієнтований довгою віссю по лінії північ — південь.

Стратиграфія розкопу така: до відмітки 0,2 — 0,4 м по всій площі залягав шар дуже твердої за консистенцією спресованої темно-сірої землі, насиченої залишками будівельного сміття (битою цеглою, шматками глини і вапна, дрібним камінням). Серед будівельного сміття траплялися уламки полив’яних та неполив’яних кахлів, вкритих рельєфним рослинним орнаментом; кераміка XVI — XVIII ст., бите гутне скло, а також знахідки більш раннього часу — фрагменти давньоруського посуду XII — XIII ст. й ліпного слов’янського культури Лука-Райковецька.

На глибині 0,3 — 0,4 м залягав шар спресованої материкової жовтої глини потужністю 0,6 — 0,7 м. У цьому прошарку речові знахідки були практично відсутні, за виключенням кількох невеликих фрагментів кахлів та вкраплень шматків деревного вугілля. Під глиною на глибині 1 м залягав прошарок інтенсивного гумусу, який на відмітці 1,4 — 1,6 м плавно переходив у світло-сірий материковий пісок. У гумусному шарі на відмітці 1,2 м кількісно переважали пізньосередньовічні матеріали. Нижче вони були відсутні. У північній частині розкопу на глибині 1,2 — 1,4 м більшість становили фрагменти слов’янських ліпних та ранньокружальних посудин, а біля самого дна, на глибині 1,4 — 1,7 м, — давньоруського часу. Тут знайдено кілька фрагментів скляних браслетів і типовий монгольський наконечник стріли — зрізень у вигляді вузької витягнутої лопаточки з тупокутним вістрям. Ці речі надійно датують найглибший культурний пласт Малинського городища часом не пізніше середини XIII ст.

Стратиграфія південної частини розкопу дещо інша. Тут з рівня 0,4 — 0,6 м простежувалась пізня яма, у заповненні якої різночасові знахідки виявилися перемішаними. У передматериковому шарі на глибині близько 2 м виявлено фрагменти кераміки і речі кінця XIX — початку XX ст.

Керамічний матеріал виявлений в межах розкопу №2 представлений фрагментами ліпних посудин культури Лука-Райковецька, давньоруськими гончарними посудинами ХІІ-ХІІІ ст. та пізньосередньовічними керамічними виробами.

Таким чином, результати досліджень південної частини городища переконливо засвідчують його неодноразові перепланування. Вони відбувалися як у ХІІ — XIII ст., так і у пізніший час. Завдяки цьому найраніші культурні нашарування лежать у перевідкладеному стані. Потужний шар материкової глини, що перекриває давньоруський та пізньосередньовічний горизонти, вказує на його відносно нещодавнє походження. Найімовірніше, це викид з траншеї, що перерізає городище навпіл.

За 150 м а схід від укріплення частково збереглися поміщицькі будівлі панів Гижицьких, зведені у другій половині XIX ст. Мабуть саме у цей час майданчик городища використовувався для господарських потреб землевласників. Викид з траншеї значно збільшив загальну потужність шару й знівелював рівень південної та північної частин укріплення.

Південна частина майданчика дуже рівна. І тільки її крайня південно-західна стрілка набагато нижча Перепад висот становить близько 2 м Тут помітна кругла в плані западина діаметром близько 6 м. Це залишки стародавнього колодязя, який заплив землею. Саме тут між колодязем та стрімкими схилами до р. Ірші закладено шурф розмірами 4 х 4 м.

Спочатку характер нашарувань був повністю аналогічний попередньому розкопу. До глибини 0,2 м йшла темно-сіра спресована земля з залишками будівельного сміття. Під нею залягав шар материкової жовтої глини. Після її виборки з’ясувалося, що більшу частину площі шурфу займав прошарок жирного темного гумусу, а у північно-західній частині — шар темно-сірого сильно перепаленого піску з частими вкрапленнями деревного вугілля.

При розчистці ділянки темного гумусу на глибині 1 м виявлено залишки дуже погано збереженої масивної печі. Безпосередньо до неї примикала овальна у плані припічна яма-заглиблення з похилим дном, опущена в материк на 0,5 м нижче основи печі. У заповненні припічної ями знайдено численні фрагменти давньоруської кераміки XII — XIII ст., прясло з рожевого овруцького пірофіліту, а також велику кількість залізних шлаків. Ідентичні знахідки трапилися при виборці заповнення темного гумусу навколо печі.

Отже, досліджений об’єкт можна інтерпретувати як залишки залізоплавильної майстерні Природно, через незначні розміри шурфу об’єкт не увійшов до нього повністю, тому важко говорити про його первісні розміри. Можливо, північно-східна частина майстерні знищена колодязем, який примикав майже впритул до шурфу; південна частина підмита й впала до Ірші. Подібні виробничі комплекси відомі на городищах літописного Городеська на р. Тетерів у районі сучасного м. Коростишева (Звиздецкий, 1990, с. 53 — 54).

Зовсім інші знахідки зафіксовано при розчистці шару темно-сірого перепаленого піску, потужність якого становила 0,2 — 0,35 м. Це в переважній більшості надзвичайно архаїчні ліпні слов’янські посудини культури Лука Райковецька. Товщина стінок горщиків 1,5 см. Вінця масивні, трохи відхилені назовні. Тісто з домішками грубо потовченого граніту й кварцу, тому поверхня кераміки нерівна й горбкувата. Колір горщиків темно-сірий або темно-брунатний. Більшість з них, як правило, неорнаментовано. Лише зрідка трапляються екземпляри, вінця яких прикрашено неглибокими лунками й пальцевими защипами. Поряд з ліпною керамікою виявлено два фрагменти верхніх частин горщиків, підправлених на примітивному колі. Один з них прикрашено під вінцями двома пасмами хвилястих ліній, нанесених за допомогою чотиризубчастого штампа.

Як бачимо, зафіксовано всі горизонти культурних нашарувань Малинського городища. Найдавніший з них репрезентовано шаром перепаленого піску з шурфу південно-західної частини майданчика. Архаїчність керамічних залишок свідчить, що вони відносяться до ранньої фази культури Лука-Райковецька. Тому, на наш погляд, початок функціонування укріплення припадає на час не пізніше VIII ст. На превеликий жаль, нам не вдалося зафіксувати закритих археологічних комплексів цього періоду. Цілком ймовірно, що на Малинському городищі вони розташовувалися подібно до синхронних йому укріплень у Хотомелі, Бабці та деяких інших — по самому краю майданчика. Неодноразові перепланування, а також оповзні стрімких схилів могли повністю знищити їх. Є всі підстави вважати, що перша фаза життєдіяльності на городищі закінчується десь у першій половині — середині X ст. Керамічні залишки цього часу — це уламки ранньокружальних горщиків з характерним оформленням вінець у вигляді простого косого зрізу, профільованого іноді неглибокою виїмкою, а також з масивними манжетоподібними вінцями курганного типу. Відсутність будь-якого посуду, характерного за своїми типологічними ознаками і технологією виготовлення кінцю X — XI ст., може свідчити про повне припинення у цей час життя на Малинському укріпленні.

Друга фаза функціонування городища припадає на XII — XIII ст. Мабуть саме тоді й відбудовано його укріплення. Брак матеріалів не дозволяє чітко визначити типологію цього центру у давньоруський час. Найвірогідніше, він тісно пов’язаний з глибокими процесами феодалізації й широким освоєнням внутрішніх підлеглих територій київськими князями. Можливо, XII — XIII ст. Малинська фортеця була невеличким замком, де проживали представники князівської адміністрації, які контролювали стягнення державного податку з навколишньої округи. Цей процес перервався у середині XIII ст. в зв’язку з монголо-татарською навалою.

Є всі підстави вважати, що Малинське городище відбудовувалося втретє. Вище ми згадували про пізньосередньовічні матеріали з культурного шару — керамічні посудини, кахлі тощо. Такі самі матеріали у великій кількості виявлено під час досліджень оборонного валу.

Поперечною траншеєю, закладеною через вал у південно-східній частині, виявлено таку картину. Вершину валу було насипано з щільного темно-сірого гумусу, насиченого залишками будівельного сміття. Цей шар у багатьох місцях перемішано з жовтою материковою глиною, а також деревним вугіллям. В цих прошарках зафіксовано значну кількість речових знахідок. Основну масу становили керамічні вироби. Серед них у відсотковому відношенні переважали полив’яні та неполив’яні кахлі, прикрашені рельєфним рослинним орнаментом, а також горщики різноманітних типів XVI — XVIII ст. У невеликій кількості траплялася кераміка й ранішого часу — від ліпної типу Луки Райковецької до кружальної XII — XIII ст. включно. В цих самих шарах значний відсоток знахідок припадав на уламки дуже сильно патинованих пляшок, виготовлених з товстого гутного скла.

На глибині близько 2 м (від вершини валу) з внутрішнього боку відкрито невеликий відтинок кам’яної фундаментної кладки, змурованої з підтесаних базальтових блоків. Середні розміри каменів становили 0,5 х 0,5 м при товщині 0,3 — 0,4 м, хоча зрідка зустрічалися й більші. Між собою камені зв’язані глиняним розчином, а вертикальні шви забутовано меншими камінцями, перемішаними із землею. Загальна потужність фундаменту на дослідженій ділянці становила близько 0,6 — 0,8 м при ширині 1,5 м. Орієнтований він майже точно по лінії захід — схід і до траншеї потрапив лише частково.

Можна припустити, що у цьому місці до оборонного валу примикала будівля, безпосередньо пов’язана з функціонуючими фортифікаціями. Наявний матеріал засвідчує, що і вал і будівля зведені одночасно. Так, при розчистці вертикальних швів забутовки між камінням фундаменту, як у верхній, так і у нижній його частині виявлені фрагменти кахлів та посуду пізнього середньовіччя. Отже, оборонний вал і будівля виникли не раніше XVI — XVII ст.

Цей час був надзвичайно тривожним, а інколи й трагічним для місцевих жи­телів. Писемні джерела засвідчують, що особливо у XVI ст. татарські орди робили безперервні набіги на територію Правобережної України, доходячи аж до Прип’яті. Для захисту своїх земель феодали нерідко будували невеликі замки, де на якийсь час ховалося населення навколишньої округи. Так, у XVI ст. господар сусіднього з Малином Олевська Іван Немирич просив дозволу у короля Сигизмунда звести на місці стародавнього городища замок для «непреспечества людей неприятельських Татар».

Ймовірно, саме у цей час і виникло нове укріплення на місці покинутого раніше городища у Малині. При його будівництві старі фортифікаційні лінії було повністю знівельовано.

Окрім досліджень самого городища нами були проведені невеликі розвідкові пошуки навколо нього. Це дозволило відкрити поселення, яке розташовувалося на відстані 300 м на захід від укріплення, вище по течії р. Ірші. Поселення займало плато лівого корінного берега і з західного боку було обмежене невеликим струмком, що впадає в Іршу. Первісну його площу визначити неможливо, оскільки зараз тут розміщені виробничі та господарські будівлі місцевого профтехучилища.

На вільній від забудови площі, ближче до краю корінного берега, закладено невеличкий розкоп. На дослідженій ділянці виявлено кілька об’єктів, що складали єдиний комплекс — залишки заглибленого житла з піччю, три ями, а також відкрите вогнище, що використовувалось для господарських потреб.

Найцікавішим об’єктом було житло. В плані воно мало підчотирикутні обриси розмірами 3,5 х 4 м й глибиною 1,15 м. Залишки печі у вигляді аморфного скупчення сильно перепаленого невеликого каміння та шматків глиняної обмазки зафіксовано у північно-західному куті будівлі. Усі знахідки концентрувались навколо печі на глибині 0,3 — 0,6 м. Саму піч виявлено на глибині 0,15 м, а потужність розвалу становить близько 0,25 м. Тобто піч повинна була височіти над рівнем підлоги котловану житла на 0,8 м. Однак таке припущення здається маловірогідним. Тому ми схиляємося до думки, що цей об’єкт є житлом наземного типу з підклітом, заглибленим у материк. Те, що всі знахідки концентрувалися навколо печі на глибині 0,3 — 0,6 м, свідчить на користь такого припущення.

Усі знахідки з житла та інших досліджених об’єктів представлено виключно керамічними фрагментами. Кераміка виконана у кружальній техніці, але має досить архаїчний вигляд. Вінця горщиків заокруглені або потоншуються до краю. Інші мають горизонтально й косозрізаний край. Є також зразки дуже ранніх типів вінець з виразним манжетоподібним потовщенням. Стінки посудин прикрашено суцільними рядами прокреслених горизонтальних ліній. Іноді вони доповнені у верхній частині комбінаціями хвилястих ліній та нігтьових вдавлень.

Однотипність кераміки у всіх виявлених на поселенні об’єктах дозволяє датувати його часом не пізніше кінця IX — першою половиною X ст. Отже, поселення виникло поблизу вже функціонуючого городища.

Дещо несподіваною виявилася знахідка у ямі № 3, де у її нижній було розчищено скупчення людських кісток. Вони лежали суцільним шаром без анатомічного порядку. Вдалося з’ясувати, що залишки кісток та фрагменти черепів належать 9 особам — 2 чоловікам, 3 жінкам й 4 дітям.

Маємо підстави стверджувати, що дані кістяки ніякого відношення до мешканців згаданого поселення не мають. Справа в тому, що поряд з ним функціонував давньоруський курганний могильник, який наприкінці XIX ст. нараховував п’ять насипів. Три з них тоді ж було досліджено В. Б. Антоновичем (Антонович,1893, с. 75 — 76).

Окрім основних поодиноких поховань на горизонті та у неглибоких ямах, у двох курганах, у їх верхніх частинах, знайдено 10 і 13 людських кістяків відповідно. Поховання безінвентарні й виконані за християнським обрядом. Тому абсолютно правий був В. Б. Антонович, коли стверджував, що поховання з верхніх частин курганів ніякого відношення до давньоруського часу не мають і зроблені місцевими жителями, коли могильник уже перестав функціонувати. Цілком ймовірно, що кістяки з ями № 3 потрапили туди під час знесення двох курганних насипів, коли будувалися приміщення вищезгаданого профтехучилища **.

Таким чином, можна констатувати, що Малинське городище виникло у VIII ст. як укріплений «град» древлян. Приблизно наприкінці IX ст. поруч з ним виникає неукріплене поселення. Політичне й військове протистояння древлян та Київської ранньофеодальної держави призвело до загибелі цього осередку, не давши йому змоги перетворишся згодом на один з центрів суспільно-економічного життя Русі. На деякий час життя тут відновлюється у ХІІ —середині XІІІ ст., але перервалося внаслідок деструктивних процесів, викликаних монгольською навалою. У період пізнього середньовіччя Малинське городище відновило своє функціонування знов-таки на старому місці як один з невеликих замків Овруцької волості Київського воєводства.

*Визначення співробітника сектору антропології ІА АН України П М. Покаса.**Місцеві жителі повідомили, що під час нівеліювання насипів у 60-1 роки нашого сторіччя зібрано багато людських кісток, але де їх перезаховали, вказати не могли.

Посад городища VIIIIX ст. давньоруського часу та доби пізнього середньовіччя в м.Малині. Перші археологічні обстеження на посаді городища були проведені в 1987 р. Б.А.Звіздецьким. Дослідник отримав в ході розкопок артефакти синхронні виявленим на городищі і визначив його як окреме поселення поблизу городища. Розкопки проводились на території автошколи по вул..Городищанська. Пізніше в 2006 р. О.О.Тарабукін обстежив відслонення культурного шару напроти городища. Дослідник інтерпретував отримані матеріали, які були також синхронні виявленим на городищі як окреме місцезнаходження, пов`язане із окремим поселенням, чи можливо з посадом городища. В ході обстежень 2015 р. проведених Житомирською археологічною експедицією встановлено, що матеріали, які синхронні виявленим на городищі під час розкопок Б.А.Звіздецького в 1987 р. і представлені знахідками VIII-IX ст., давньоруським часом та пізнім середньовіччям розповсюджуються на всій доступній для обстеження території включаючи територію автошколи та профтехучилища по вул..Городищанській (Рис.13-16).Топографічно посад займає плато та частину схилу лівого корінного берега р.Ірша. ­­Поселення багатошарове відкритого типу І тис.н.е., давньоруського часу та пізнього середньовіччя, Малин, вул.Молодіжна. Займає південний та прилеглі схили підвищення лівого берега р. Ірша. Висота над рівнем води близько 8 – 12 м. Поверхня пагорба переважно розорюється, тут розміщені городи. Виявлено О.О. Тарабукіним 15 листопада 2007 р. під час обстеження земельної ділянки Лисенко О.М, наміченої під будівництво. Займає південний та прилеглі схили підвищення лівого берега р. Ірша. Висота над рівнем води близько 8 – 12 м. Поверхня пагорба переважно розорюється, тут розміщені городи. Дослідником на поверхні зібрано археологічні артефакти у вигляді крем’яного відщепу, уламка кахлі орнаментованої рельєфним, можливо рослинним орнаментом, а також фрагментів кружального посуду доби пізнього середньовіччя.   Культурні рештки поширені вздовж схилу підвищення із сходу на захід. У північній частині територія примикає до забудови, розташованої вздовж вул. Молодіжної. Точні розміри місцезнаходження не встановлено (Тарабукін 2007/193. – С. 69-70). В березні 2008 р. співробітниками ІА НАНУ Петраускасом А.В. та Ковалем О.А. було проведено додаткове візуальне обстеження та шурфування вказаної площі. Під час огляду поверхні території, яка прилягає до місцезнаходження, виявленого Тарабукіним О.О., з півночі (приватні городи на рівнинній частині тераси) та сходу (неглибока западина, яка розорюється) окрім ф-тів стінок, вінець та донець гончарної пізньосередньовічної кераміки було виявлено ф-т грубої ліпної товстостінної посудини із домішкою жорстви у складі гончарної маси, яка може бути попередньо віднесена до старожитностей І тис. н.е. Окрім того звідси ж походить ф-т стінки гочарної посудини із прокресленим лінійним орнаментом, яка (з урахуванням складу гончарної маси та особливостей випалення) може бути попередньо датована давньоруським часом. Тут же було виявлено шматок рожевого пірофілітового сланцю. Особливої уваги заслуговує знахідка ф-та вінця гончарної посудини, побутування якої за особливостями профілювання верхнього краю можна віднести до кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. Обстеження відслонень природного та антропогенного походження на поверхні виявило лише знахідки ф-тів гончарних посудин, появу та побутування яких можна віднести до доби пізнього середньовіччя – новітнього часу. Оскільки значна частина вказаної ділянки задернована на її площі було додатково закладено 6 шурфів. Вони мали розміри 1х1 м і були орієнтовані стінками за сторонами світу. Лінія шурфів №№1-3, які розташовані на найбільш крутій ділянці схилу, показала повну відсутність будь-яких знахідок. Така ж ситуація відмічена в шурфі №4. Лише шурфи №№5 та 6 зафіксували присутність знахідок гончарної кераміки, які можна датувати широким періодом пізнього середньовіччя – новітнього часу. Частина площі досліджуваної ділянки, розташованої ближче до річки зайнята розрідженим культурним шаром доби пізнього середньовіччя – новітнього часу. Більша ж частина ділянки Лисенко О.М. вільна від будь-яких культурних нашарувань. Окремо можна відзначити, що в ході проведених досліджень було внесено доповнення до культурно-хронологічної характеристики пам`ятки Малин ІІ, на північній та східній ділянці якої було знайдено артефакти І тис.н.е. та Київської Русі. Поселення відкритого типу доби бронзи – раннього залізного віку Малин ІІІ, парк М.Маклая. Розташоване в центральній частині міського парку ім..М.Маклая на лівому березі струмка. В 2001 р. старшим науковим співробітником відділу обліку, досліджень та паспортизації об`єктів культурної спадщини Житомирського краєзнавчого музею Тарабукіним О.О. в центральній частині парку на лівому березі струмка було зафіксовано знахідки ліпної кераміки доби бронзи – раннього залізного віку. Під час візуального обстеження горизонтальних та вертикальних відслонень поверхні в південній частині ділянки вздовж лівого берега струмка на площі біля 0,5 га (20-50 х250 м) зафіксовано знахідки стінок ліпних посудин доби бронзи – раннього залізного віку. В центральній частині парку на лівому березі струмка під час візуального обстеження горизонтальних та вертикальних відслонень поверхні було виявлено стінки ліпних посудин доби бронзи – раннього залізного віку на площі 0,5 га. З метою поточнення культурно-хронологічної належності нашарувань було закладено серію пошукових шурфів розмірами 1х1 м, стінками орієнтованих за сторонами світу. В межах шурфів зафіксовано наступну стратиграфію: верхній шар 0 – 0,2-0,4м – темно-сірий гумусова ний супісок. Материк – світло-сірий – білий материковий супісок. Загальна площа культурного шару в межах обстежуваної ділянки становить 1 га. Поселення відкритого типу доби бронзи – раннього залізного віку та пізнього середньовіччя Малин IV. оселення розташоване на східній околиці м.Малин. З півночі обмежується приватними садибами вздовж в.Городищанська. З заходу поселення закінчується яром, на протилежному боці якого знаходиться міське кладовище. Зі сходу обмежується яром, який виходить в заплаву р.Ірша. З півдня – схилом правого корінного берега р.Ірша. Топографічно поселення розташоване на схилі та рівнинній частині правого корінного берега р.Ірша. Поверхня донедавна розорювалась. На момент обстеження була розпланована під продовження міського кладовища. На поверхні зібрано чисельний керамічний матеріал доби бронзи-раннього залізного часу, І тис.н.е. та пізнього середньовіччя.   Поселення відкритого типу доби бронзи – раннього залізного віку, пізнього середньовіччя Малин V (кар`єр) Розташоване на східній околиці м.Малин на північному краю затопленного кар`єра для видобутку граніту. З півдня обмежується під’їзною дорогою до кар`єра, з півночі крутим обривом лівого корінного берега р.Ірша. Зі сходу обмежується лінією високовольтної наземної мережі. Топографічно займає витягнуте зі сходу на захід дюно подібне підвищення в заплаві лівого берега р.Ірша. Поверхня задернована, частково зайнята чагарниками та деревами. Під час обстеження горизонтальних відслонень грунту було виявлено знахідки стінок ліпних посудин доби бронзи – раннього залізного віку та доби пізнього середньовіччя. Курганні групи давньоруського часу. В.Б.Антонович згадує дві курганні групи поблизу Малина. Одна зафіксована безпосередньо біля містечка поблизу ставка. Вона нараховувала 9 насипів. Точно їх місце розташування не встановлено. Можна припустити, що вони могли розташовуватися поблизу ставків в центральній частині міста на території сучасного парку ім.М.Маклая. Друга курганна група відзначена дослідником поблизу с.Городище на околиці Малина (Антонович,1893, с. 75 — 76). В ній нараховувалось «5 курганів: з них 3 розкопав в 1878 р.Антонович: в двох на вершинах курганів були багато чисельні пізніші поховання; у всіх трьох в підґрунті стародавні поховання; кістяки лежали в двох курганах головами на захід, в одному на південний схід; поруч із ними були залізні цвяхи, кремні, черепки посудин, уламки залізних предметів, срібні каблучки (Антонович,1893, с. 75 — 76).

Б.А.Звіздецький відносив їх розташування до території автошколи по вул.Городищанська.

Окопи другої світової війни, парк ім.М.Маклая

Лінія окопів другої світової війни. Розташована в центральній частині міського парку ім.М.Маклая на лівому березі безіменного струмка. Лінія окопів розташована перпендикулярно течії струмка. Збереглись у вигляді неглибокої до 0,5 м западини, яка меандром тягнеться на декілька десятків метрів

Заключення

Таким чином в результаті проведених робіт в 2015 р. було обстежено 8 пам`яток археології на території міста: 1 – городище VIII-ІХ ст., давньоруського часу та пізнього середньовіччя (Малин 1); 2 – виявлено та обстежено посад синхронний городищу, встановлено його розміри та культурно-хронологічну належність (Малин 1а); 3 – обстежено багатошарове поселення відкритого типу доби бронзи – раннього залізного віку, І тис.н.е., давньоруського часу та пізнього середньовіччя по вул.. Молодіжна (Малин ІІ); 4- обстежено багатошарове поселення відкритого типу доби бронзи – раннього залізного часу на території парку ім..М.Маклая (Малин ІІІ); 5 – обстежено ново виявлений пам`ятник – багатошарове поселення доби бронзи – раннього залізного часу, І тис. н.е. та пізнього середньовіччя на східній околиці м.Малин (Малин IV); 6 – виявлено та обстежено багатошарове поселення відкритого типу доби бронзи – раннього залізного віку та пізнього середньовіччя поблизу кар`єру (Малин V); 7 – обстежено територію на якій розташовувались залишки курганних некрополів давньоруського часу, досліджених Б.А.Антоновичем; 8 – обстежено залишки окопів другої світової війни в парку ім..М.Маклая.

На підставі проведених досліджень можна зробити висновки, що перспективними для подальших робіт можна вважати наступні напрямки:

1 – проведення планомірних археологічних обстежень території міста та його околиць з метою виявлення нових пам`яток;

2 – проведення археологічних рятівних робіт на території багатошарового поселення відкритого типу доби бронзи – раннього залізного віку, І тис. н.е. та пізнього середньовіччя на східній околиці м.Малина;

3 – проведення археологічних досліджень на території посаду городища в м.Малині;

4 – проведення складання плану городища;

5 – проведення археологічних досліджень та подальшої реконструкції лінії окопів 2-ї світової війни в м.Малині;

6 – проведення археологічних розкопок багатошарового поселення в парку ім.М.Маклая з метою подальшої музеєфікації виявлених археологічних об`єктів та розбудови музею-скансену під відкритим небом;

7 – проведення робіт по паспортизації відомих та виявлених пам`яток з метою створення пам`ятки культурної спадщини національного значення «Археологічний комплекс м.Малина»;

8 – проведення робіт по створенню туристичного маршруту по археологічних пам’ятниках м.Малина.

Автори:

Петраускас А.В., кандидат історичних наук, керівник Житомирської археологічної експедиції Інституту археології України.

Петраускене, аспірант Інституту археології України.

 

One thought on “ЗВІТ Про археологічні дослідження в м.Малині Житомирської обл. в 2015 р.”

  1. Дякуємо за змістовну наукову роботу по дослідженню рідного краю. Завдяки Вашим публікаціям ми пізннаємо древню історію нашого міста, з нетерпінням чекаємо відкриття в м.Малині краєзнавчого музею.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Сайт створений за ініціативою Малинського міського краєзнавчого музею