Родина малинчан Лишанських виховала двох талановитих дочок – Голду та Батью. Голда народилася у 1886 р. у Малині. Та згодом вона бере собі нове ім’я – Рахель-Янаіт, яке було співзвучне з іменем батька – Мейра-Йони і близьке до імен Олександра Яная і Шломпіон, давніх царів Хасмонейського царства. У своїх пізніших спогадах вона з ностальгією згадує про дитинство, навчання в місцевій хедері. Та це не задовольнило її бажання вчитися. У 12 років Рахель-Янаіт добре вивчила російську мову і вступила на навчання до Житомира. Щоб якось прожити, давала приватні уроки івриту.
Згодом вона переїздить до Києва, де стала одним із засновників партії «Поалей Ціон», програма якої засновувалася на ідеях сіонізму та соціал-демократії. Він того часу сіоністська діяльність стала центром життя Рахель-Янаіт. У 1905 р. дівчина їде на навчання до Німеччини, де розпочала вивчати ботаніку і зоологію в Єнському університеті. Поряд з цим не залишила політичну і педагогічну діяльність і постійно їздила по містах та містечках Східної та Західної Європи. На сьомий сіоністський конгрес, який відбувся в 1905 р. у Базелі, Рахель-Янаіт була направлена як делегат від громади Малина.
Політична діяльність, яку здійснювала ця смілива дівчина, була заборонена в царській Росії, і їй кілька разів довелося переховуватися від властей, а одного разу її навіть арештували і посадили на короткий час до тюрми. В часи своєї діяльності в «Поалей-Ціон» вона зустріла Іцхака Бен-Цві (партійна кличка Авнер), який пізніше став її чоловіком.
У 1908 р. Рахель-Янаіт переїздить до Ізраїлю. Тут вона незабаром приєдналася до єрусалимської комуни «Новий Єрусалим», заснованої Бен-Цві. Її учасниками були митці, письменники, землевласники, робітники, громадські діячі і активісти «Поалей Ціон», які вели між собою гарячі ідеологічні та політичні дискусії.
Рахель зайнялася викладацькою діяльністю в Першій івритській гімназії в Єрусалимі. Та вона не боялася і іншої роботи. Її мати, що приїхала до Рахель з другою дочкою, що в майбутньому стала відомою як скульптор Батья Лишанська, були здивовані, що Рахель не лише проводила уроки, але й прибирала в шкільному приміщенні.
У цей час Рахель проводила і політичну діяльність. Вона брала постійну участь в засіданнях керівництва партії та була редактором партійної газети «Га-ахдут» («Єдність») разом з Бен-Цві та Давидом Бен-Гуріоном. Вона була одним з ініціаторів створення каси допомоги робітникам, з якої направлялися кошти для організації їдалень, дитячих ясел, і грошових позик для сімей робітників.
У 1920 р. Рахель відкрила в Єрусалимі ботанічний сад, у 1928 р. заснувала невелике господарство, де працювали жінки (з 1933 р. це господарство стало навчальною фермою для дівчат). Вона активно продовжує і політичну діяльність. У роки Другої світової війни її зусилля були спрямовані на вступ єврейських жінок-добровольців в жіночі бригади британської армії.
Боротьба за незалежність Ізраїлю забрала в Рахель найдорожче. Весною 1948 р. у бою загинув її син Елі разом з шістьма товаришами. Це сталося під час нападу арабів на кібуць Бейт-Кешет, де він жив, всього за п’ять днів до дати, коли було призначене його весілля.
У 1952 р. її чоловік Іцхак Бен-Цві був обраний другим президентом країни Ізраїль. Він став єдиним президентом, який переобирався двічі. Щотижня Рахель проводила в президентській резиденції уроки Танаха для жінок. На свята двічі на рік їх будинок був відкритим для широкої публіки.
Іцхак Бен-Цві помер весною 1963 р. після свого переобрання на третій термін. Рахель прожила ще 16 років. Останні роки життя вона присвятила громадській і літературній діяльності, писала спогади, розвивала інститут «Яд Бен-Цві» (у 1985 р. діяльність інституту була відмічена Державною премією Ізраїлю), і займалася увічненням пам’яті свого сина Елі.
Рахель користувалася повагою себе жителів Ізраїлю. У 1966 р. їй було присвоєно звання почесного жителя Єрусалиму. На церемонії з нагоди цієї події мер міста сказав, що «в серці Єрусалиму, який відроджується, ваша сім’я служила символом першопрохідців, єврейської простоти і скромності, вірності нашому народу. Наш товариш Рахель Бен-Цві майже 60 років є невід’ємною частиною життя Єрусалиму, що відроджується. Ти і твоя сім’я брали участь у всьому, що переживав Єрусалим в ці часи. Сьогодні ти можеш дивитися з глибоким задоволенням на події життя твого покоління і твого власного життя».
Сестра Голди Лишанської, уродженка Малина Батья, після переїзду до Ізраїлю була відомим скульптором-монументалісткою та портретисткою. Вона – автор ряду монументальних відомих робіт, що стали невід’ємною частиною міської архітектури багатьох місць Ізраїлю, а також найбільших музеїв країни, що увійшли до експозиції. Для її творчості характерна вільна манера, втілення конкретного образу в символ і одночасно збереження портретної схожості. В 1986 р. стала лауреатом Державної премії Ізраїлю. Померла в 1992 р. в Тель-Авіві.