Волиняни-поляки в Сибіру XIX століття. Р. Піотровський «Спогади про перебування в Сибіру»

5385d4946e28frufin piotrowskiВ XIX ст. у польській мові з’явилось і стало активно функціонувати нове слово – сибіряк. На відміну від східноєвропейських мов, в якому воно означає жителя або уродженця Сибіру, у польській – неологізм набув абсолютно нової семантики: так стали називати всіх політичних висланців у Російській імперії, причому, не лише тих, хто пройшов землю вічних снігів і вічної нудьги або, як це говорили, прокляту землю, але й тих, хто був висланий до В’ятки чи Пермі, Оренбургу чи Уфи. Сибіряками в Польщі як правило називають людей, які пройшли через вислання, це слово синонім висланця


Чужая, глухая, нагая страна –
Бела, как пустая страница, она, –
Переклад В.Ляшка [2].
писав А. Міцкевич в «Дороге в Россию», уривки з III частини «Дзядов». Крім співака Литви до сибірської проблематики неодноразово зверталися Густав Еренберг і Юліуш Словацький, Кароль Балинський і Теофіл Ленартович, додамо до них ще багаточисельні мемуари тих, хто пройшов вислання, серед яких К.Р.Боровський, Ю.Калиновський, Ю. Копец, М.Кулашинський, В. Мізурський…- ось далеко не повний список авторів польської Сибіріади, серед них, на жаль, одне з найпочесніших і особливих місць займають наші співвітчизники житомиряни.
Очевидно першим житомирянином, який не за власним бажанням у першій половині XIX ст. опинився в околицях Єнисею, Байкалу, Обі і Лєни, був Никіфор Черняхівський, син волинського хорунжого Романа Черняхівського. У 1832 р. потрапив в полон до московитів, вислужився у сотники, пройшов весь Сибір аж до берегів Амуру, де заснував містечко Якса. Сьогодні ім’я першопроходця займає видатне місце в російській і польській історії освоєння Сибіру [3].
На початку минулого століття Сибір став примусовим місцем проживання спочатку для багатьох волинян, учасників повстання 1794 р. під проводом Т.Костюшки. О.С.Пушкін у послання «Графу Олізару» з гіркотою писав з цього приводу:
« И мы о камни падших стен
Младенцев Праги избивали,
Когда в кровавый прах топтали
Красу Костюшковых знамен» [4].
Серед них був ксьондз Ян Дуклаян Охоцький, настоятель Овруцького базиліанського монастиря, висланий спочатку до Смоленська, а потім в Тобольську губернію. «Мемуари Яна Дуклана Охоцького», видані 1857 р. Ю.І.Крашевським, містять глибокі спостереження за людьми, їх звичаями та життям висланців у далекому краї.
Згодом до Сибіру потягнулися етапи волинян, які служили у військах Наполеона. А потім декабристи, серед яких новоград-волинець Ю.К.Люблинський, один із засновників Товариства об’єднаних слов’ян, який знаходився там до 1856 р. і П.І.Мошинський, волинський губернський маршалок, який прожив у засланні 10 років. Він автор «Власних мемуарів» і «Нотаток до мемуарів Я.Д. Охоцького», які, на жаль, залишилися не виданими.
Наступна могутня хвиля політичних репресій припадає вже на період Овруцького повстання 25-27 травня 1831 р. А.П. Павша був одним з активних організаторів овруцької інсурекції, засуджений до 15 років каторжних робіт, повернувся по амністії з Сибіру лише в 1858 р. № 13 березня 1858 р. знаходився під безстроковим наглядом поліції, жив у с.Кліщі Овруцького повіту [5].
Там знайшли своє вічне успокоєння маршалок овруцької повітової шляхти Вільгельм Головинський, командир повстання. Після спроби невдалої втечі з Сибіру, як гадають, покінчив життя самогубством. Випускник головної семінарії при Віленському університеті, пріор овруцького базиліканського монастиря Ян Генрих Серацивський, стає згодом одним з керівників омської таємної організації, за що його засуджено у 1833 р. покарання у шість тисяч палок. Помер у 1837 р. в Омську. Він був автором «Історичної пісні», яка користувалась особливою популярністю серед висильних [6]. В Сибіру випробували свою долю цілими родинами Барановські, Галенські, Згурські, Зелениці, Кобилінські, Пашковські, Рапишинські, Трильовські.
Учасникам же повстання на Житомирщині 17 травня 1831 р. під керівництвом К.Ружицького вдалося після переможного бою з царськими військами 17 травня під Молочками, вийшли через Любар, Чарторию, Миронівку, Баранівку до Західної Волині, приєднатися до загонів Л.Стецького, С. Врцеля, І.Н. Олізара, перейшли в Королівство Польсьсе, а звідти через Германію до Франції [7]. Їх, як відомо, обминула гірка доля овруцьких побратимів…
У кінці 1830-х рр. у зв’язку зі справою Ш.Конарського, який жив у Житомирі у 1836 р., по Волині прокотилась нова хвиля арештів і вислань. До 1856 р. у Сибіру в Александівському заводі знаходились Карл Олізар, поміщик Луцького повіту і Пилин Олізар з с.Студениці Коростишівської волості, який згодом був відданий під достроковий нагляд поліції [8].
У липні 1838 р. була арештована прекрасна письменниця і мемуаристка, одна з найрозумніших і освідченіших жінок Волині Єва Фелінська, яка, повернувшись, написала «Спогади про поїздку до Сибіру» (1849-1850) у трьох томах, безцінний документ про вислання в Тобольську, Березові і Саратові. У 1839 р. по списку «Канарського» у Житомирі було взято під арешт і засуджено до 20 років каторги Ю, Рушинського, який залишив в научення нащадкам «Спогади про вислання до Сибіру», помер у Житомирі у 1892 р. У 1840 р. пішов по етапу Каспр Машковський, член Волинського союзу і організатор Філодемічного товариства.
Одним з найлегендарніших і найвідоміших житомирян, які пройшли горнила сибірського вислання, а згодом видатний письменник-мемуарист, був Руфім Піотровський, уродженець Малина [9].
Завдяки піклуванням батьків Юзефа та Агнешки з роду Закусило, представників місцевої дрібної шляхти, Руфім отримав добру освіту у Каневській базиліанській школі, що нараховувала у 1831 р. 165 учнів.
Скоро після закінчення школи Р.Піотровський прийняв участь у квітневому 1831 р. поході генерала Ю.Дверницького на західну Волинь проти царських військ, а після переходу їм австрійського кордону і складання зброї – поступив у чині молодшого офіцера в дивізію генерала М.Рибинського і приймав участь в боях під Остроленкою і Варшавою.
Після поразки повстання Р.Піотровський через Прусію емігрував ло Франції, де й 1833 р. став членом Польського демократичного товариства. Проте його політичні погляди дещо розходились з основними положеннями товариства. У 1835 р. його виключили з союзу, як припускають дослідники, через відстоювання принципу «Приватної війни» проти самодержавства, який йшов врозріз з основною тенденцією патріотичної організації [10]. У 1842 р. Р.Піотровського прийняли до ЦДТ, і наступного року він виїхав через Германію, Австрію, Угорщину емісаром на Волинь з англійським паспортом на ім’я Юзефа Касеро.
З березня 1843 р. Р.Піотровський жив у Камянець-Подільську, викладав французьку мову, формував конспіративну організацію на основі ідеології громадянської солідарності поміщиків і селян.
31 грудня Р.Піотровський був арештований, переведений до Києва, де просидів під слідством сім місяців у в’язниці, нікого не видавши. У липні 1844 р. його засудили до розстрілу, який було замінено на каторгу в Сибір. Політичний висланець відбував ув’язнення спочатку в Омську, потім в Єкатеринську. «Каторга полягає не в фізичній праці, – згадував пізніше Р.Піотровський, – часто сама потреба вільної людини змушує її до ще більш тяжкої праці, в дійсності каторга для політичного в’язня в Сибіру – це постійне приниження, огідлення його особистості, розкрадання його почуттів, розтоптання в ньому всього, що складає його моральну і в дійсності істотну цінність людини» [11].
В лютому 1846 р. Р.Піотровському вдалося самому втекти з вислання через Ірбіт, В.Устюг, Архангельськ, Петербург, Ригу, Германію. 2 2жовтня повернувся в Париж.
Втеча Р.Піотровського була, мабуть, виключним випадком в історії Сибіру і вислання. Йому довелося йти пішки, ночувати в снігу або у випадкових людей, і, якщо врахувати, що він з акцентом говорив російською мовою, то можна із впевненістю сказати, що вивели його з «льодяного пекла» тільки провидіння і віра. Шлях до свободи з Єкатеринбургу до Парижа тривав вісім місяців.
З 1848 р. сибіряк жив у Галичині, до цього часу належать перші відомості про його роботу над «Спогадами про перебування в Сибіру», які було завершено 9 березня 1850 р. в Брюселі. Наступного року в «Познанському огляді» (Т.1) були вперше надруковані фрагменти із спогадів. А в 1860-1861 роках там само в Познані побачили світ три томи «Спогадів» Р. Піотровського. Книга зразу звернула на себе увагу і читачів, і критиків, і перекладачів. У 1862 р. «Спогади» волинського сибіряка були перекладені німецькою мовою і вийшли в Познані і датською в Копенгагені, наступного року – одразу двома виданнями англійською в Лондоні, а також шведською у Стокгольмі і російською в Нордкоепінзі, у 1864 р. голандською у у Кампені, у 1880 р. французькою у Парижі, в 1934 р. норвезькою з передмовою К.Гамсуна [12].
Після публікацій мемуарів Р.Піотровський повернувся до Парижу. До 1868 р. був викладачем у польській школі в Батигномі, потім знову переїхав на Галичину, служив домашнім вчителем під Тарновим. У 1869 р. у Познані вийшла оброблена для молоді і народного читання невеличка книжечка «Пригоди в Сибіру» (четверте видання у 1893 р.)., в якій автор в доступній і зацікавлюючій формі повчально виккладав події бідового вислання.
Помер видатний сибіряк 20 липня 1872 р. в Тарнові. Згідно заповіту покійного 100 тис. франків було передано на народні потреби.
«Спогади» Р. Піотровського – твір складний за своєю структурою. Він включає в себе елементи репортажності і документалізму, подорожніх записок і краєзнавчого аналізу, політичного трактату і етнографічних заміток. І в той же час – це безцінний історичний документ епохи, Сибіру і вислання в Російській імперії. Автор прагнув всеохопленості проблематики, починаючи від опису дороги і сибірських етапів, закінчуючи устроєм кнута і печаті, якою мітили злодіїв. Особливе місце в його спогадах займає розповідь про омську таємну організацію, дії і члени якої стали легендарними. Окрему частину мемуарів автор присвятив історії Я.Г.Сероцинського. Значне місце Р.Піотровський приділив опису своєї втечі, подробиці якої , на його думку, можуть знадобитися дослідникам.
Сьогодні можна однозначно стверджувати, що «Спогади» Р.Піотровського – видатна книга про політичне вислання, нагляд і репресії в Російській імперії XIX ст. Вона знаходиться в одному ряду з творами таких наших земляків, як Я.Д. Яхотського, Е.Фелінської, Ю,Руцинського і В.Ласоцького.
Література:
Література:
Література:
1. Slownik literatury polskiej XIX wieku. – Wroclaw, 1994. – S. 901.
2. Мицкевич А. Собр.соч.: в 5 т. _М., 19523. – С. 254.
3. Kuczynski A. Syberia. Czterysta lat polskiej diaspory. – Wroclaw, 1993. – S. 35-45.
4. Пушкин А.С. Собр.соч.: в 10 т. – Л., 1977. – С. 203.
5. Державний архів Житомирської області (ДАЖО). – Ф.70, оп.1, спр. 214, арк. 90, 557, 608.
6. Landa S. Album odeskiej przyjaciolki A. Mickiewicza // Pamietnik Literacki, 1973. – № 4. – S. 204-205.
7. Wielhorski W. Zitmie Ukrainne Rzeczypospolitej. – Londyn, 1959. – S. 76.
8. Kolberg O. Wolyn. Obrezedy, melodye, piesni. – Krakow, 1907/ – S. 347.
9. Dzieje porozbierowe narody polskiego. – T. 4. – Warszawa, 1908. – S. 119.
10. Trojanowiczowa Z. Sibyr pomantykow. – Poznan, 1993. – S. 386.
11. Piorowski R, Pamietniki z pobutu na Subirii. T.2. – Poznan, 1861. – S. 214.
12. Nowy Korbut. Literatyra Polska. N.9. – Wroclaw, 1972. – S. 31.

В.О. Єршов – доктор філологічних наук, професор Житомирського державного університету ім. І.Франка.
З книги: Малинщина в просторі і часі. Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції. – М., 1996. – С. 33-36.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Сайт створений за ініціативою Малинського міського краєзнавчого музею