Активним учасником українських визвольних змагань початку ХХ ст. був наш земляк Василь Сидорович Бойко. Він народився в Малині 31 березня 1893 року. Навчався у Луцькій гімназії, з якої був відрахований за революційну діяльність і участь у політичних організаціях (1907 рік). Через чотири роки був змушений виїхати до С.-Петербургу, де вступив до Політехнічного інституту, брав участь у діяльності Міжнаціонального бюро студентських громадських та інших організацій. Закінчив Київський університет у 1917 році.
Разом з тим, продовжував активну політичну діяльність в українських організаціях. Став членом Київської організації Товариства українських поступовців (ТУП). Відмітимо, що серед керівників ТУП були такі відомі українські громадські діячі як С.Петлюра, М.Шаповал, В.Винниченко, О.В’язлов, Є.Чикаленко, А.Ніковський, Ф.Матушевський та ін.
Також В.С.Бойко став одним з організаторів українського студентського руху в Києві, входив до складу Головної студентської ради та виконкому Ради об’єднаних громадських організацій Київської губернії. Член Центрального комітету Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ) – політичної організації ліберально-демократичного спрямування, що виникла на базі ТУП у червні 1917 року. УПСФ обстоювала еволюційний шлях соціально-економічних перетворень, кінцевою метою вважала побудову соціалізму, автономію України у складі Російської федерації.
Саме від цієї партії В.С.Бойко був делегований до Української Центральної ради (ЦР), яка стала по суті справи революційним парламентом України, що керував українським національним рухом. Працював у Малій раді – органі Української Центральної Ради, який діяв між її пленарними засіданнями. У травні–липні 1917 року входив до організаційної і військової комісій ЦР, а також комісії з розроблення Статуту автономії України. У вересні – член української делегації на з’їзді поневолених народів Росії в Києві.
Поряд з цим, Бойко був членом Головної комісії в справах виборів до Українських Установчих зборів і редактором “Вістей Головної комісії”. Написав і видав низку брошур про вибори до волосних і повітових народних рад, про земства й народні управи.
У 1918 році Василь Сидорович відійшов від активної політичної діяльності, присвятивши себе науці. Викладав у вищих навчальних закладах Києва, був дійсним членом комісії новоствореної Української академії наук для видавання пам’яток нового українського письменства, редактором «Книгоспілки». В цей час вийшли його наукові праці з історії й теорії літератури. Найважливіші з них: «Марко Вовчок: Історико-літературний начерк: З біографією письменниці і покажчиком літератури» (перевидана в 1923 році), «Життя і творчість Квітки-Основ’яненка», «До питання про вплив «Записок охотника»Тургенєва на «Народні оповідання» Марка Вовчка» (у журналі «Наше минуле»). За його редакцією й коментарями до текстів вийшли «Твори Григорія Квітки-Основ’яненка», «В. Стефаник. Оповідання (нариси з життя селянської бідноти)». Високо цінував В.С. Бойка та згадував про спільну працю його учень, видатний літературознавець, історик і публіцист Григорія Костюк, У своїх спогадах «Зустрічі й прощання» він писав про В.С. Бойка : «на семінарах кабінету історії української літератури з кількох лекцій, які він нам прочитав, я відчув у ньому вдумливого і цікавого професора».
Після встановлення в Україні радянської влади виїхав до Харкова, де вступив до аспірантури Інституту філософії й захистив дисертацію. Згодом – викладач харківських вищих учбових закладів, від 1926 року – професор, керівник кабінету літератури доби імперіалізму й фінансового капіталізму Науково-дослідного інституту літературознавства. Автор праць з питань методології літературо- та мистецтвознавства, розвитку української і російської літератур, соціології літератури, мистецтва та критики. Брав участь у дискусії про формальний метод в літературознавстві статтею про соціологічний метод в літературі (журнал «Червоний Шлях»,1926 рік). Запропонував власну періодизацію українського літературного процесу, в основу якої поклав діалектику розвитку суспільно.-економічних формацій та класової боротьби. Також Бойко був членом авторського колективу багатотомної історії української літератури, рукопис якої 1932 року було визнано ідеологічно неспроможним.
1933 року радянська репресивна машина розгромила Інституту літературознавства. Ось тоді і пригадали Бойку про співпрацю з «ворожою» Центральною радою, звинувативши Василя Сидоровича в націоналізмі і навіть троцькізмі. Його звільнили з роботи і вислали з України до Росії, де він працював професором російської літератури у Верхньоуральському педагогічному інституті. У 1938 році серце вченого не витримало. Викинутий долею на чужину, в розквіті творчих сил на 46 році життя помер наш земляк, талановитий вчений В.С. Бойко. Репресивна влада не дозволила йому дати для української науки те, що він міг зробити.
Література:
Білокінь С. Доля членів Центральної Ради в СРСР // www.istpravda.com.ua/research/4ca985464b9cc
Білокінь С. Преса про «Друкарь» // www.s-bilokin.name/Culture/Drukar/3.html
Верстюк В.Ф. В.С. Бойко // Енциклопедія сучасної України. – К, 2004. – Т. 3.
Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади. Книга перша. – Едмонтон, 1987.
Реєстр імен українського біографічного словника. – К., 2008. – С.108.
Історія Малина
